"І возвеличимо на диво..."
В Україні процес децентралізації було розпочато в 2014 році. 159 об’єднаних територіальних громад – першопрохідців з’явилися у 2015 році. А вже до кінця 2020 року в Україні створено 1469 територіальних громад (в т.ч. 31 тергромада на непідконтрольній території в межах Донецької та Луганської областей). Новостворені об’єднані територіальні громади вступили в новий етап свого життя. Вони отримали повноваження, ресурси власні та ресурси зовнішні. Цей процес не оминув і нас. І належимо ми до тих громад, в яких рішення про створення приймали саме місцеві жителі, а не хтось зверху, об’єднуючи тих, хто так і не наважився зробити цього кроку. Чотири роки тому почала писатися нова сторінка історії нової спроможної громади. Однак здобутки громади сьогодні – це перш за все щоденна праця та спільні зусилля не одного покоління її жителів, працелюбних та добрих людей, мудрих керівників, які десятиліттями створювали неповторний образ нашої спільної домівки, де зберігається її історія та закладається майбутнє. З історією пов’язані життя та діяльність людей різних фахових категорій. Одні народились тут, інші переїхали сюди, залишилися жити тут назавжди і внесли великий вклад у розвиток нашої громади, дехто перебував тут лише деякий час, але встиг зробити не одну добру справу…
За останні роки змінився територіальний устрій не тільки нашої громади, а всіх районів України. В Україні загалом було 490 районів. Отже, стільки ж районних рад та районних державних адміністрацій. Функціонал у всіх них був однаковий, однак навантаження дуже різнилося через різний розмір і кількість населення районів. 17 липня 2020 року Верховна Рада України прийняла Постанову №3650 «Про утворення та ліквідацію районів». Згідно з документом, тепер в Україні 136 районів. Старі 490 районів, про які йшлося вище, Парламент ліквідував. В числі ліквідованих значиться і наш колишній Козельщинський район, який був утворений 55 років тому, в далекому 1966 році.
В Полтавській області замість 25 ліквідованих районів утворено чотири великих райони: Полтавський, Кременчуцький, Миргородський та Лубенський. До складу чотирьох районів увійшло 60 сформованих громад. Наша громада є однією із 12, які входять до складу Кременчуцького району.
Тож, щоб хоч трохи мати уяву та знати історію рідного краю: нашого селища та навколишніх сіл, треба поринути у сиву давнину. Початок заснування теперішнього селища міського типу Нова Галещина, а тодішнього хутора Галещина, припадає на останню чверть ХVIII століття. Назва хутора пішла від прізвища багатого поміщика, надвірного радника Петра Галецького, володіння якого існували в тодішньому Говтвянському повіті Київського намісництва. А від назви хутора пішла і назва залізничної станції Харківсько-Миколаївської залізниці, яка почала прокладатися наприкінці 60-х на початку 70-х років XIX ст. через територію Солоницької волості. Перші поїзди пройшли влітку 1871 року на рубежі XIX—XX ст. Галещина майже виключно була зайнята відправкою хліба (щорічно – близько 300 тис. пудів зерна). За переписом 1900 року навколо станції була велика кількість хуторів, які входили до складу Солоницької козацької сільської громади Солоницької волості Кременчуцького повіту: Борсуківщина, Горбані, Безуглівка Мала і Велика, Канівці, Козари, Чемериси, Чирви, Фидрі та ін. (всього 38). На самій же станції Галещина у 1910 році було всього 7 дворів, в яких проживав 31 житель.
Виконавчий комітет Солоницької сільської Ради депутатів трудящих, як і інші виконкоми, був утворений у 1919 році Постановою Раднаркому УРСР від 8 лютого 1919 року «Про організацію Радянської влади і порядок управління». До 1939 року виконком мав назву «сільська Рада робітничих, селянських і червоноармійських депутатів», а відтоді – «сільська Рада депутатів трудящих». До 1923 року Солоницька сільська Рада відносилась до Кременчуцького повіту Полтавської губернії, а з 1923 року – до Манжеліївського району Кременчуцького округу.
У 1932 році Постановою ВУЦВК від 9 лютого 1932 року «Про утворення областей на території УРСР» утворюється Харківська область. Солоницька сільська Рада переходить до складу Бригадирівського району Харківської області. А згідно Постанови ВУЦВК від 22 квітня 1933 року Бригадирівський район перейменовується в Козельщинський.
Перші вибори до місцевих Рад депутатів трудящих, згідно Конституції СРСР 1936 року, відбулися 12 грудня 1937 року – це було перше скликання.
Згодом, у тому ж 1937 році, Постановою центрального виконавчого комітету СРСР від 22 вересня 1937 року утворюється Полтавська область і Козельщинський район, до складу якого входила Солоницька сільська Рада, переходить до Полтавської області.
В роки Другої світової війни, в зв’язку з тимчасовою окупацією Полтавщини німецько-фашиськими загарбниками, з вересня 1941 року по вересень 1943 року, Солоницька сільська Рада припиняє свою діяльність. Друга світова війна перешкодила і вчасному проведенню наступних виборів, тому вони відбулися лише 21 грудня 1947 року. Це було друге скликання, а потім, аж до 3 березня 1990 року, вибори відбувалися кожні три або два роки. А з 1990 року – кожні чотири, п’ять років.
В 1963 році відбувається процес укрупнення районів і вперше, після 30 років існування, але не надовго, ліквідовується наш Козельщинський район. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 грудня 1962 року «Про укрупнення сільських районів Української РСР», Солоницька сільська рада передається Кременчуцькому району. А вже через три роки, згідно Указу Президії Верховної Ради УРСР від 8 грудня 1966 року та рішення облвиконкому №519 від 7 грудня 1966 року, Козельщинський район утворюється знову і Солоницька сільрада переходить до його території.
Приміщення сільради в с.Нова Галещина 1957 рік.
А в 1967 році, згідно рішення облвиконкому №233 від 12 травня 1967 року, центр Солоницької сільради переноситься із села Солониця в село Нова Галещина і перейменовується в Новогалещинську сільську Раду. Починає писатися нова сторінка історії тодішнього села Нова Галещина, яке стрімко розвивається. На території працюють підприємства, на які приїздять працювати і жити робітники та спеціалісти, тож збільшується і кількість населення. В 1968 році виконком сільської Ради, від імені всіх жителів, порушує питання перед облвиконкомом і райвиконкомом про переведення села Нова Галещина в селище міського типу. 25 червня 1968 року облвиконком виносить рішення №257 «Про віднесення села Нова Галещина Козельщинського району до категорії селищ міського типу і перейменування Новогалещинської сільської Ради в Новогалещинську селищну Раду». До території селищної Ради відносяться наступні населені пункти: Нова Галещина, Горбані, Велика Безуглівка, Солониця, Комінтерн, Шевченки, Нижня Жужманівка, Верхня Жужманівка.
Проводиться благоустрій всіх сіл, особлива увага приділяється благоустрою селища Нова Галещина.
Благоустрій м-рну геологія.
На засіданнях виконкому, на сходках громадян неодноразово розглядаються питання високої культури та зразкового порядку селища. В селищній Раді працює 7 постійних депутатських комісій, зокрема: сільськогосподарська, культурно-освітня, охорони здоров’я, адміністративна та інші. Створено 9 депутатських постів. Працюють товариські суди, сільські комітети, жіноча рада, організований штаб дружинників. При селищній Раді працювала і комісія по введенню нових обрядів, проводяться урочисті реєстрації шлюбу та новонароджених. 63 депутати селищної Ради ведуть велику роботу по розгортанню соціалістичного змагання, здійснюють контроль за своєчасним виконанням зобов’язань робітниками підприємств і трудівниками колгоспних ланів сільгоспартілі ім.Калініна.
Художня самодіяльність клубу Галещинської біофабрики.
А підприємств, які забезпечували робочі місця для населення в Новій Галещині, було чимало. Не кожне селище тоді могло пишатися такими потужними гігантамияк:
Галещинський машинобудівний завод
Прохідна машзаводу с.Нова Галещина.
У 1940 році був заснований, як Бригадирівська машино-тракторна майстерня в селі Лутовинівка, у 1949 році переведена на Бригадирівську міжрайонну майстерню, яка спеціалізувалася на ремонті тракторів і комбайнових двигунів, нафтодвигунів, а згодом займалася ремонтом автомашин, авто моторів, реставрацією та ремонтом деталей. У 1958 році Бригадирівська майстерня реорганізовується на агрегатний завод, який виготовляв запчастини до тракторів та автомашин, різне обладнання і механізми.
Територія підприємства машзаводу с.Нова Галещина.
У 1959 році завод переведено із с.Лутовинівка до Нової Галещини і він став називатися «Галещинський ремонтний завод», який займався ремонтом комбайнів, двигунів, авто моторів, виготовленням запасних частин причепів, кран-балок, тощо.
Галещинська біологічна фабрика
Прохідна біофабрики с.Нова Галещина.
Була створена у 1931 році, як «Державна біологічна фабрика №17 «Нова зоря» і розташовувалася в приміщенні чоловічого монастиря в селі Верхня Жужманівка.
Першотравнева демонстрація трудящих. Площа біля контори біофабрики.
У 1933 році перенесена у Нову Галещину, спеціалізувалася фабрика на виготовленні біологічних препаратів для лікування і профілактики захворювань тварин і птиці. В роки Другої світової війни майже всі виробничі приміщення були зруйновані. Колосальна робота з відбудови та відновлення роботи біологічної фабрики була проведена в 1945 – 1950 роках під керівництвом першого повоєнного директора Шалашського Григорія Івановича.
Територія підприємства біофабрики с.Нова Галещина.
Кременчуцька гРЕ
Перша бурова установка Кременчуцької ГРЕ.
Була створена у 1931 році з метою геологічного вивчення району Кременчуцької магнітної аномалії, виявленої у 1928 році. До 1950 року експедиція базувалася в селі Горішні Плавні, а у зв’язку з активізацією пошуків залізних руд на галещинській дільниці Кременчуцька ГРЕ переноситься в район с.Липки.
Керівний склад Кременчуцької ГРЕ, 90-роки.
Гуртожиток геологів с.Нова Галещина.
Великомасштабні бурові дослідження та збільшення парку бурових станків вимагали заснування нової бази експедиції біля станції Галещина.
У 1952-1954 роках зводяться дерев’яні та глинобитні будівлі контори, механічного цеху, гаража та вирішуються соціальні проблеми. З 1966 по 1988 рік облаштовується база експедиції – зводяться нові добротні будівлі: адміністрації, ремонтного цеху, контрольно-ремонтного пункту, гараж.
Хлібоприймальний пункт смт Нова Галещина
Про масштабність і темпи будівництва свідчать такі цифри: у 1950 році нараховувалося 323 працівники, а в 1953 році – уже 1384!
На початку 40-х років на станції Галещина почав споруджуватись хлібоприймальний пункт, оскільки вона продовжувала відправляти хліб.
В селищі також були установи та організації, що забезпечували обслуговування мешканців: відділення зв’язку та ощадкаси, АТС, дільнича лікарня, аптека, 2 дитсадки – «Сонечко» та «Тополька», клуб біофабрики на 400 місць, профспілковий клуб із стаціонарною кіноустановкою, сільська бібліотека, бібліотека біо-фабрики, цех хлібокомбінату, дільниця райзаготконтори, будинок побуту, магазини (промтовари, продуктові, господарський, взуттєвий, книжний), працювали дві бані. На території сільради у с.Солониця розташована центральна садиба колгоспу ім.Калініна.
Дитячий садочок "Тополька"
Дитячий садочок "Сонечко"
То були роки мирного розвитку і розбудови, які поступово перетворювали Нову Галещину на благоустроєне, впорядковане селище. Кожне підприємство будувало житло для своїх спеціалістів та робочих. Так, в ті роки виросли в селищі три житлових мікрорайони: геологія, машзавод і біофабрика, які не втратили свою назву і на сьогоднішній день та є чудовим орієнтиром для місцевих мешканців.
Перше містечко геологів (зараз старе містечко) з’явилися в селищі в 1954-1955 роках, а біля нього магазин і лікарня, що діє і донині. У 1969 році був закладений перший житловий будинок нового селища геологів (зараз нове містечко). Згодом двоквартирних котеджів було збудовано аж 25 та чотири двоповерхових 16-квартирних будинки.
Містечко геологів с.Нова Галещина.
Перші житлові будинки (старі бараки) мікрорайону біофабрики були збудовані ще на початку 40-х років. В роки Другої світової війни будинки слугували госпіталем, а під час відбудови біологічної фабрики в будинки почали заселяти робочих. Згодом з’являлися нові будинки: котеджі, двоповерхівки та навіть п’ятиповерхівки, і до кінця 80-х років біофабрика стала густо заселеним житловим масивом.
Так само швидко в 70-80-х роках своє житлове містечко розбудовував машинобудівний завод. На початку 70-х були побудовані двоповерхівки по вулиці Пушкіна, а потім один за одним з’являлися нові багатоквартирні будинки.
М-рн біофабрики смт Нова Галещина 2020 рік.
Згодом у селищі було збудовано нову школу, розвивалася інфраструктура, здійснювалась газифікація.
Практично всі капітальні будівлі на території нашої громади, від багатоквартирних житлових будинків до магазинів і різних установ, з’явилися у 70-80 х роках минулого століття.
Новозбудована школа. Нова Галещина 1975 рік.
У 1993 році територіальний устрій Новогалещинської селищної ради змінився. Села Солониця, Комінтерн, Шевченки, Нижня Жужманівка, Верхня Жужманівка виходять із складу Новогалещинської селищної ради. Так, як за пропозицією Козельщинської районної Ради народних депутатів та за рішенням Полтавської обласної Ради народних депутатів від 21 січня 1993 року утворено Солоницьку сільську Раду народних депутатів із центром в с.Солониця.
Ми живемо у буремну та стрімку епоху великих звершень, великих змін і перетворень. Життя летить так швидко, що іноді немає вільної хвилини аби замислитися над одвічними питаннями нашого буття: хто ми, що ми, куди йдемо? На жаль, неможливо подолати відстань у часі, що вимірюється століттями, адже часто-густо історичні факти губляться у глибині віків. Тому ми повинні любити і цінувати те, що нам дісталося у спадок від наших предків, продовжувати їхню справу, щоб залишити по собі слід на цій землі. Лише людина, яка поважає своє минуле, любить свій рідний край, цікавиться його історією та сучасністю, може побудувати достойне майбутнє.
Історія нашої громади тісно пов’язана з історією життя людей, які її створювали і розвивали, які жили і працювали на благо рідного краю. Історія селищної ради – це життя і праця цілої плеяди керівників. Кожен із них вніс свій вклад у розвиток нашої громади своїми успіхами і здобутками, які завжди так нелегко давалися. Це люди, які вміли працювати і любити свій край.
Вони вже є історією нашої громади. Скільки ж їх було, наших керманичів, кому люди довіряли долю своєї маленької батьківщини? А було їх з того далекого 1967 року і по сьогоднішній день – 10. По-різному склалося життя тих, про кого ми повинні згадати, багато хто назавжди полинув у вічність із журавлиним ключем, але наше селище стало їхньою долею. Дякуємо всім, з ким нам вдалося зустрітися, поспілкуватися і наш святий обов’язок згадати добрим словом усіх. Бо кожен керівник віддав частинку своєї душі, свого серця і життя на благо громади, на благо нашого з вами сьогодення.
Жити добрими справами
Життя людини вимірюється тим,
що вона зробила, а не кількістю прожитих років.
1967 – 1969 роки
Після того, як центр Солоницької сільради було перенесено із села Солониця в село Нова Галещина, першим головою виконкому селищної Ради депутатів трудящих обрали Кривошапку Никифора. Говорять, що люди живі, доки їх пам’ятають. Ми пам’ятаємо! Бо залишив він по собі добрі справи та чесно прожив своє життя.
1969 – 1971 роки
Абраменко Стефанія Олександрівна
Народилася 01 серпня 1942 року в с.Нова Весь, Краківської області, Польща. Ця жінка є однією із 482 тисяч українців, яких примусово, позасудово переселили (депортували) з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини (територія сучасної Польщі) до УРСР у 1944–1946 роках. За клопотання Кузьми Винника (голови партизанського загону), якому допомагала в роки війни сім’я Стефанії, коли ще жили в Польщі, їх переселили на Полтавщину в с.Лутовинівка. Там вона закінчила школу, там, іще в школі, зустріла свою майбутню долю – Анатолія.
Після навчання Стефанія Олександрівна працювала метеорологом в Іркутську. В 1964 році приїхала навідати батьків у Лутовинівку, вийшла заміж і разом з чоловіком пішли працювати на машинобудівний завод. Чоловік – інженером-технологом, а Стефанія Олександрівна змінила свою професію метеоролога на професію обліковця механічно-складального цеху.
У 1969 році селищна Рада народних депутатів обрала головою виконавчого комітету селищної ради Абраменко Стефанію Олександрівну. Молода 27-річна жінка взяла на себе відповідальність за 7000-тисячне населення селищної ради.
З великою повагою та теплом згадує Стефанія Олександрівна людей, поряд з якими та для яких вона працювала, допомагала вирішувати різні питання та проблеми, віддавала свій час та свою душу. Голова регулярно відвідувала домівки мешканців, особливо тих, хто потребував додаткової уваги та підтримки. Запам’яталася їй сім’я загиблого на фронті офіцера із колишнього с.Комінтерн (зараз Павлики). Як раділи і які були вдячні батьки героя, коли голова допомогла вирішити питання забезпечення вугіллям, та ще й змогла домовитися, щоб виписали на отримання на 1 тону понад норми. З гордістю згадує, що мала честь знати Тарасенка Миколу Пилиповича – кулеметника військової авіації, Кургана Андрія Вікторовича – учасника Сталінградської битви, Столій Ніну Федорівну, яка 13-річною дівчинкою, в роки Другої світової війни, вивела вночі із облоги штаб Червоної армії. А Галещани про цей подвиг дізналися лише у 1985 році, коли приїздили військові із Москви, щоб розшукати свою рятівницю та подякувати за врятовані життя.
Промова голови виконкому селищної ради на мітингу.
А ще наголосила в розмові Стефанія Олександрівна про те, що були тоді люди надзвичайно скромні, жили по совісті, працювали на благо рідного краю і нічого не просили в замін. Дружно розбудовували рідне селище, працювали на підприємствах, в колгоспі, на заводі, з радістю та ентузіазмом виходили на суботники і вміли відпочивати. Бо в кожному трудовому колективі була своя художня самодіяльність: співали, танцювали, грали на інструментах в духовому оркестрі. То і на концерти, які організовувалися в біофабрицькому клубі та на підприємствах, ходили із задоволенням.
Згадала колишня голова і про нашого легендарного ветерана футболу Григорія Шаповала, якому випала честь бути факелоносцем. Він ніс олімпійський вогонь з Лубен до Полтави у 1980 році. Факел та спортивну форму Григорій Іванович зберігає і досі, як пам’ять про той знаменний день.
Факелоносці, які несли естафету від Лубен до Полтави. 1980 рік.
У 60-70-ті роки ХХ ст. по країні швидкими темпами розпочинається будівництво навчальних закладів. Гостро постає це питання і в нашому селищі. Бо функціонувало тоді на території тільки дві школи: Горбанівська та Солоницька в с.Солониця. Дітей було багато, а ще в здобутті середньої освіти була потреба в робітничого класу, бо війна багатьох залишила без освіти. Перший проект нової школи мав дещо інший вигляд, ніж якою вона є зараз. Школа мала бути триповерхова, з басейном, і місцем розташування планувалася територія ліворуч від селищної ради. Але перед будівництвом були внесені зміни до проекту і нова триповерхова школа, вже без басейну, згодом з’явилася вже там, де ми всі звикли її бачити.
Найбільшою проблемою в своїй роботі Стефанія Олександрівна вважає завищені плани поставок продукції (заготівок м'яса, молока, вовни, яєць), які визначала влада і їх треба було обов’язково виконувати, не зважаючи на об’єктивні можливості господарств. У своїх мемуарах М.Хрущов тоді писав: «виходили головним чином не з того, що було вирощено, а з того, скільки можна одержати в принципі, вибити у народу в засіки держави». І вибивали… бо завдання чергової п’ятирічки тоді виконували всі, причому достроково. А виконувати такі непосильні завдання допомагав молодій керівниці тодішній голова колгоспу ім.Калініна – Бутенко Олексій Павлович. Стефанія Олександрівна згадує про нього лише добрими словами, як про надійного товариша та гарну, порядну людину. Бо мала від нього підтримку та надійне чоловіче плече не тільки у виконанні планів з поставок продукції державі, а ще у підвезенні на щотижневі виїзні вечірні наради спеціалістів, пленуми райкомів партії, зібрання, які проводилися щоразу в іншому селі. Бо транспорту селищна рада не мала, а бути присутньою голові виконкому треба було обов’язково.
Робота у голови виконавчого комітету була нелегкою, робочий день – ненормованим. Заробітна плата становила 120 рублів, премій не було. Але життя було стабільним, робочих місць у селищі вистачало для всього працездатного населення. На заводі в ті роки працювало 800 чоловік, з них – 150 інженерно-технічних працівників, а найбільша кількість працюючих була 1150, на біофабриці працювало 450 чоловік, найбільша кількість – 620. На геологорозвідувальній експедиції працювало 400 чоловік, а найбільша кількість – 1384. А ще був колгосп ім.Калініна, який теж потребував немало робочих рук. Велика кількість фахівців працювала у сфері освіти та медицини. Головним лікарем Новогалещинської лікарні був тоді Михайло Андрійович Касьян – брат відомого Миколи Касьяна.
Дошка пошани машзаводу.
Величезна кількість талановитих, працелюбних людей щоденною працею примножували здобутки громади. З повагою Стефанія Олександрівна згадала своїх колег з машинобудівного заводу: «спеціалісти, які мали золоті руки» – токар Анатолій Коваленко, фрезерувальник – Анатолій Білоусько, слюсар – Олександр Нелєпа. Саме завдяки винаходам, досягненням та перемогам таких людей ми сьогодні живемо і радіємо кожному дню. Бо у кожної людини є своє призначення, написане долею. Воно не змінюється, як, для прикладу, лінії на наших долонях. Кожному з нас потрібно усвідомити, знайти себе та серцем відчувати своє покликання. Призначенням Стефанії Олександрівни був машинобудівний завод, на який вона повернулася працювати і віддала рідному підприємству 30 років сумлінної праці.
1971 – 1974 роки
Ємченко Олена Степанівна
Народилася 18 травня 1926 року в с.Пригарівка. За фахом агроном. Нелегкі випробування випали на долю цієї щирої душею жінки, але не зчерствили її серця і не позбавили життєвої енергії. Очолювала громаду з 1971 по 1974 рік. Партійне керівництво доручало Олені Степанівні відповідальні посади, тому довелося працювати не в одному населеному пункті району. Усе своє життя вона працювала з віддачею, не зважаючи, яку посаду займала. Була і секретарем виконкому Пригарівської сільської Ради народних депутатів, і агрономом-хіміком та бригадиром рільничої бригади колгоспу ім.Калініна.
Пережила Олена Степанівна, разом зі своєю старшою сестрою, вигнання до Німеччини в роки Другої світової війни. Сорок років вона доглядала за своїм сином Іваном, який через вроджену хворобу потребував постійного догляду. Була для нього одночасно і руками, і ногами, і найкращою порадницею, і першим слухачем його новостворених віршів, бо знайшов він для себе покликання – служити поезії. Олена Степанівна була надзвичайно сильна духом, вміла знайти слова підтримки для сина та бути уважною до людей. Такою і залишилася у пам’яті своїх односельців.
8 січня 2005 року відійшла за вічну межу, залишивши наодинці сина з тяжкою хворобою.
1974 – 1979 роки
Запека Михайло Гаврилович
Народився 07 жовтня 1935 року в с.Коломацьке (колишня Куликівка), начався в Полтавському с/г технікумі. Після технікуму був направлений в с.Пригарівку, працював агрономом, там і зустрів свою долю – Ніну Іванівну. По цей день вони дбають один про одного, розділяючи навпіл і радість, і горе. В Нову Галещину молода сім’я переїхала в 1965 році. Спочатку Михайло Гаврилович працював директором біофабрицького підгоспу, потім у с.Дяченки був головою колгоспу. Пройшовши тяжке випробування – саркома кістки коліна, поборовши хворобу, доля знову повернула Михайла Гавриловича до Нової Галещини на посаду економіста колгоспу в с.Солониця. В 1974 році був обраний головою виконкому Новогалещинської селищної Ради. Депутатський корпус налічував 75 депутатів, це були представники всіх підприємств, установ, організацій та колгоспу. Колектив селищної Ради тоді налічував 9 чоловік. Але заробітна плата нараховувалася аж 138 працівникам, це були вихователі дитячих садочків, вчителі шкіл, медичні працівники. Транспорту селищна рада не мала, тому ходити по території доводилося багато.
Селищна Рада розміщувалася в ті роки в приміщенні фойє теперішнього будинку культури. Саме Михайлу Гавриловичу, як голові виконкому, була довірена почесна місія – побудувати нове приміщення селищної ради. В 1975 році було розпочато будівництво, яке тривало 1 рік, і вже восени будівельні роботи були завершені. Закупивши нові меблі, як і годиться, відсвяткували новосілля і колектив продовжив свої трудові будні. Вартість будівництва становила 38000 рублів. Не забув тоді потурбуватися голова і про благоустрій прилеглої території, разом з колективом Михайло Гаврилович посадив ялинки і туї біля селищної ради. Вони і сьогодні радують око відвідувачів і нагадують про людей, які колись працювали на благо рідного селища. Майже одночасно із Новогалещинською селищною радою тоді будувалося приміщення Василівської сільської ради. Розподіл будівельних матеріалів відбувався через Нову Галещину. Василівська сільська Рада відсвяткувала новосілля в 1976 році.
Також, у 1975 році, в рекордно короткий термін, було побудовано школу в нашому селищі. Будівництво розпочалося навесні, а в жовтні школа вже зустрічала своїх учнів. Кількість учнів, які переступили поріг новенької триповерхової школи сягнула аж 740! Навчання проводилося в дві зміни. Але крім новозбудованої школи, на території селищної ради функціонували ще дві школи, в яких після переходу значної кількості учнів у Нову Галещину, залишилося в Горбанівській – 183, в Солоницькій ( в с.Солониця) – 380 учнів. Тривалий час нова школа в Новій Галещині називалася Солоницька середня школа. Протягом своєї історії школа не раз змінювало власну назву, на даний час це вже не школа, а Новогалещинський ліцей.
Відкриття школи в с.Нова Галещина 1975 рік.
В ті роки в селищі працювали потужні підприємства. Робочих місць тоді вистачало для всього працездатного населення селищної ради. Славнозвісна біофабрицька ковбасня постачала ковбасні вироби на Москву і Ленінград. Одночасно якісну ковбасу смакували всі жителі селища і навколишніх населених пунктів.
Податок від підприємств надходив до районного бюджету, а район виділяв кошти на селищні Ради. Наявність на території селищної ради такої кількості працюючих підприємств – це була надійна підтримка місцевій владі. Бо байдужих до життя і розбудови селища тоді не було. Будувати нову школу допомагали всі – від місцевих мешканців до керівників підприємств. З вдячністю згадав у своїй розповіді Михайло Гаврилович колишнього директора Кременчуцької ГРЕ Юрія Кучеренка, який допоміг технікою при проведенні випробування пожежного резервуару, що був необхідний для відкриття та функціонування школи.
На добру згадку про себе попіклувався тоді голова виконкому і про озеленення селища. В ті роки було посаджено тополину алею біля нової школи. Коли привезли саджанці, то садити дерева, на чолі із головою, вийшли і учні, і вчителі, і місцеві мешканці. Так само дружно, з працівниками підприємств, проводилося озеленення узбіч селища. Значну допомогу в благоустрої доріг надавала експедиція та колгосп. На проведення благоустрою тоді виділялася сума 3000 рублів на рік, а роботи вдавалося зробити чимало. За п’ятирічний термін встиг Михайло Гаврилович провести ще й газифікацію селища, асфальтувати дороги, провулки та вулички висипати щебенем. П’ять років – термін не такий і великий. Але це були значущі роки розвитку селищної ради.
1979 – 1980 роки
Бордюг Анатолій Іванович
Народився в с.Велика Безуглівка 07 грудня 1949 року.
У кожної людини є улюблене місце, яке відіграло значну роль у житті. Хтось їде шукати свою долю деінде, а хтось назавжди залишається там, де народився. Так і для Анатолія Івановича найріднішим місцем стало рідне селище. Тут він народився, тут пройшло дитинство. Після закінчення школи в с.Солониця залишився в рідному селищі, трудову діяльність розпочав на машинобудівному заводі. Пізніше створив сім’ю і все своє трудове життя працював на благо рідного селища та підприємств. Адже встиг віддати сили і машинобудівному заводу, де пропрацював 31 рік, пройшовши шлях від токаря до начальника відділу збуту, і хлібоприймальному пункту, де працював змінним майстром та заступником директора. Неодноразово обирався депутатом селищної Ради. У 1979 році Радою депутатів був обраний головою виконавчого комітету селищної Ради. На посаді працював недовго, в 1979-1980 роках, але, як і кожен голова, піклувався про рідну громаду та її мешканців, приймав важливі рішення. Бо знав, що вміння та бажання вислухати і почути проблеми кожного, розглянути усі пропозиції – завжди ведуть до покращення. Адже головне – щоб громада діяла для людей.
Анатолій Іванович брав участь в бойових діях при виконанні інтернаціонального обов’язку у військовій операції «Дунай» на території Чехословаччини в 1968 році, під час проходження служби в лавах Радянської Армії. Тому, як ніхто інший бажає миру, добробуту та процвітання рідній громаді та рідній землі.
1980 – 2000 роки
Грищенко Олександр Гаврилович
Народився 7 листопада 1937 року в с.Заруддя Кременчуцького району. Після закінчення Кременчуцького технічного училища отримав професію токаря і з 1957 року розпочав свою трудову діяльність на Кременчуцькій геологорозвідувальній експедиції буровим робочим. Після служби в Радянській Армії, із 1960 по 1980 рік, Олександр Гаврилович працював на Галещинському машзаводі, пройшовши шлях від токаря до начальника цеху. Маючи ділову вдачу та організаційні здібності був головою заводського комітету профспілки, а мешканці селища обирали його депутатом селищної Ради народних депутатів аж десять скликань поспіль. У 1980 році селищна Рада народних депутатів обрала головою виконавчого комітету селищної Ради Грищенко Олександра Гавриловича. З того часу його доля була пов’язана із долею рідної громади та односельців. Довгих 20 років, за виключенням 1990–1991 років, коли Олександр Гаврилович був заступником голови районної ради, він був незмінний голова Новогалещинської селищної ради.
Мітинг до дня Перемоги 1981 рік.
Неодноразово обраний на таку відповідальну посаду, не втомлювався захищати та представляти інтереси громади. Ділові якості Грищенка сприяли тісній співпраці і взаєморозумінню депутатського корпусу селищної ради з органами виконавчої влади, що дозволяло у злагоді вирішувати питання життєдіяльності громади… Скромний, поважний, розважливий, уважний, дбайливий господар і чуйний батько для всіх мешканців, користувався великим авторитетом серед односельців. Таким Олександра Гавриловича запам’ятали всі, хто його знав, бо зарекомендував він себе як відповідальний та професійний керівник.
22 вересня 2006 року на 70 році життя, після тяжкої хвороби, Олександр Гаврилович відійшов у вічність, залишившись на завжди в серцях земляків світлою, доброю, відповідальною, вимогливою, вміючою не тільки керувати, а самовіддано працювати людиною. Світла йому пам’ять.
1990 – 1991 роки
Рощин Микола Сергійович
Народився 23 грудня 1948 року в с.Келеберда. Закінчив Комсомольський гірничий технікум та Полтавський сільськогосподарський інститут. Свою трудову діяльність розпочинав на хлібоприймальному пункті. Неодноразово обирався депутатом селищної ради. На період роботи Олександра Гавриловича Грищенка на посаді заступника голови районної ради в 1990 – 1991 роках, Микола Сергійович був обраний головою виконавчого комітету Новогалещинської селищної ради.
Характер творить долю людини. Працелюбність, відповідальність, любов до рідної землі – ось риси, які ніколи не повинні втомлювати людину. Саме так і йде по життю Микола Сергійович, своїми діями підтверджуючи, що жити треба добрими справами. Пліч-о-пліч з товаришами він брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Він не хвалиться цим, він не відкриває душу, як справжній чоловік, тамуючи біль втрати товаришів. Маючи активну життєву позицію і йдучи з нею по життю, Микола Сергійович сьогодні активний та небайдужий мешканець нашої громади. Він справжній господар на землі, бо господарює з постійним прагненням робити все по новому, прогресивно. Цікавиться новинками агрономії та запроваджує їх у практику. А ще розводить екзотичні різновиди птиці (павичів, фазанів, голубів ті ін.) та пишається своїми улюбленцями. Займається благодійністю, є старостою Храму Іоанна Богослова. Не на показ, а по совісті щоденно працює та вболіває Микола Сергійович про сьогодення та перспективу своєї малої батьківщини і земляків.
2000 – 2002, 2010 – 2015 роки
Гаврилець Григорій Іванович
Народився 24 грудня 1957 року в с.Заруддя, корінний галещанин. Після закінчення Харківського політехнічного інституту отримав освіту інженера електронної техніки. Працював на посаді помічника начальника-чергового Козельщинського РВ УМВС України в Полтавській області, майор міліції. Поєднував трудову діяльність з громадською, двічі був обраний депутатом місцевої ради та один раз депутатом районної ради.
У 2000 році Григорій Іванович був одним із 18 кандидатів на посаду селищного голови і отримав більшість голосів. За результатами виборів, Гаврилець Григорій Іванович одним із перших співробітників міліції в Україні був відкомандирований на роботи в ОМС. Вдруге Григорію Івановичу свої голоси наші мешканці віддали на виборах 2010 року. За період своєї трудової діяльності, як і кожен селищний голова, в міру своїх можливостей, зробив посильний внесок у розвиток господарської та соціальної інфраструктури селища, залишив свій слід в історії Новогалещинської селищної ради. Саме в період його діяльності було зроблено перші кроки до співпраці з Полтавським ГЗК. За підтримки керівництва комбінату було побудовано котельню для мікрорайону біофабрики, зроблено перші ремонти лікарні. На залучені кошти з участі в обласному бюджеті Григорій Іванович продовжив естафету, яку розпочала Надія Михайлівна Ярмолюк, по проведенню освітлення. В результаті кропіткої роботи: паперової «волокіти» та вирішення організаційних питань, була встановлена водонапірна вежа – результат першого проекту селищної ради. 23 лютого 2013 року мешканці мікрорайону біофабрики почали користуватися власною водою, а не купленою у підприємства біофабрики. Ця вежа і на сьогоднішній день є головною водопостачальною артерією для мешканців вищезазначеного житлового масиву.
За підтримки спільного проекту ЄС/ПРООН «Місцевий розвиток, орієнтований на громаду» (МРГ), районної і місцевої влади та ГО "Спадщина", було проведено ремонтні роботи на першому поверсі будівлі гуртожитку (мікрорайону геології), який став тимчасовим притулком для внутрішньо переміщених осіб (ВПО) з особливими потребами.
Відкриття гуртожитку для ВПО смт Нова Галещина 2015 рік.
Це була визначна подія для нашого селища, адже приміщення отримало друге життя та стало другою домівкою для тих, хто її потребує. Урочисте відкриття, за участі керівництва обласної та районної державних адміністрацій, обласної та районної рад, представників Проекту ЄС/ПРООН МРГ в області та ВПО відбулося 31 липня 2015 року.
На сьогоднішній день Григорій Іванович знаходиться на заслуженому відпочинку, веде свою сторінку у фейсбуці – не залишається байдужим до життя та подій громади.
2002 – 2010 роки
Ярмолюк Надія Михайлівна
Колектив Новогалещинської селищної ради на чолі з головою Ярмолюк Н.М. (перша з права)
Народилася 4 січня 1960 року в с.Ветли Волинської області. Після закінчення Львівського державного університету, де здобула спеціальність геохіміка, Надія Михайлівна приїхала працювати в наше селище на Кременчуцьку геологорозвідувальну експедицію. В Новій Галещині створила сім’ю і прожила своє життя з повною віддачею свої геологічній справі та виконаним обов’язком перед громадою, яка двічі обирала її головою. Обирали, бо знали її, як здібну, талановиту людину із своєю громадянською позицією, як чудового організатора, яка уміла спрямовувати людей на добрі справи, виділяти першочергове в кожному своєму рішенні. Розуміла, що бути головою – це, насамперед, дбати про людей, робити все можливе, щоб життя у селищі щодня ставало краще. Ця жінка не боялася сказати правду, вміла заявити про існування та потреби своєї громади, навіть, якщо справа доходила до суду.
Саме за каденції Надії Михайлівни, у 2000 році в нашому селищі з’явилася церква, як духовний осередок православного населення. Відкриття церкви відбулося 21 травня 2000 року на храмове свято. А в 2001 році, за ініціативи селищного голови, було започатковано святкування Дня селища Нова Галещина. Свято прижилося і стало одним із улюблених свят громади…
21 серпня 2018 року покинула цей світ, залишивши добрий, світлий спомин у серцях своїх односельців, усіх, хто її знав, любив та шанував і, насамперед, своєї родини, яку вона любила понад усе.
З 2015 року десятим керманичем нашої громади на чергових виборах було обрано Самсонову Світлану Анатоліївну.
На той час її вже всі добре знали, бо було в неї достатньо часу, щоб зарекомендувати себе, як гарного спеціаліста своєї справи та добропорядну мешканку селища. Колись, уже в далекому 1985 році, приїхала Світлана Анатоліївна з чоловіком та маленькою донечкою із м.Краматорськ Донецької області у наше селище і приросла тут корінням.
Тридцять років трудової діяльності Світлана Анатоліївна віддала Галещинському машинобудівному заводу, пройшовши шлях від молодого 22 річного інженера-технолога ІІІ категорії до головного інженера. Справу свою дуже любила, але мрія жити в гарному, чистому та комфортному селищі не покидала її. Бо тато Світлани був військовим, тож довелося відчути смак «кочового життя» по гарнізонах. Тому понад усе хотіла вона мати сім’ю, свій дім. Бачити як квітнуть квіти, посаджені разом, збирати урожай з дерев та винограду, нікуди не збиратися і не переїздити. Бо важко покинути те місце, де живуть спогади про найщасливіші роки життя. А щоб мрії стали реальністю – треба діяти, а не тільки мріяти. Рішення балотуватися на посаду селищного голови було виваженим і обдуманим. Принісши в жертву вільний час, купу нервів і роки життя, взяла на себе відповідальність зробити нашу громаду найкращою.
За п’ятирічний термін цій жінці ми з вами вже втретє виявили свою довіру. І якщо в 2015 році свій вибір робили мешканці Нової Галещини, Горбанів та Великої Безуглівки, то вже на виборах 2020 року Світлану Самсонову на посаді голови Новогалещинської територіальної громади хотіли бачити мешканці 17 населених пунктів нашої громади. Бо всі розуміють, що зробили правильний вибір. І перші позитивні результати нашого з вами вибору вже є!
Обговорення стратегії розвитку громади.
Утворення громади покращило життя людей. Зміни на краще ми помічаємо щодня. Бо жити в громаді стає комфортніше. Об’єднання дало нам з вами унікальний шанс змінити життя громади, зробити всі наші села успішними та комфортними. Маючи власний бюджет та підтримку нашого надійного соціального партнера ТОВ «Біланівський ГЗК» щороку реалізовуються проекти, проводяться капітальні ремонти, є про що звітувати перед громадою. І це тільки початок! Планів у голови громади іще багато. А головне, що є велике бажання і надалі трудитися з повною віддачею на благо мешканців.
З часом, спільними зусиллями, ми зможемо створити та розбудувати процвітаючу громаду. Громаду, яка впевнено продовжує свій історичний шлях, реформується, змінюється, радує нас своїми досягненнями.
Зустріч з соціальними партнерами громади.
Бо саме нам з вами випало жити у час змін. Кажуть, що у час змін жити найважче. Але ж і найцікавіше! Життя вирує! Ми прийняли виклик часу, об’єдналися у Новогалещинську територіальну громаду – і взялися до роботи! Майбутнє починається сьогодні. Ми всі разом будемо писати нову історію та будувати наше майбутнє, щоб жити у щасливій та багатій громаді.
